Василь Липківський - українець, про якого в Україні чомусь воліють забути.

Майбутній митрополит Василь Липківський народився 20 березня 1864 року в селі Попудні Київської губернії (нині — Черкаська область, Монастирищенський район) у родині сільського священика.
Рід Липківських походив з Галичини, проте згодом осів у Наддніпрянщині, про що у родині існував цікавий переказ. Згідно з цією історією, прадід Василя Липківського народився у якомусь селі чи містечку понад річкою Липою. Здобувши освіту, він, у середині XVIII ст., найнявся працювати домашнім вчителем до одного польського магната, чиї маєтності містилися понад Бугом. Однієї весни його діти — старший Фотій та молодший Лаврентій — відправилися кататися на човні на річку. На Бузі тоді була весняна повінь, човен із хлопцями закрутило і понесло вниз за течією. В околиці не було нікого, хто міг би допомогти, тож до берега їх прибило лише через добу.

Опинившись у степах Поділля, хлопці спочатку жебракували по навколишніх селах, а згодом, в одному із сіл, влаштувалися на роботу до дяка. Кілька років брати провели у злиднях, проте одного разу сталося так, що священикові того села необхідно було скласти і написати листа у Київ, до митрополита. Найкраще із завданням впорався Фотій і його, у якості винагороди, особисто послали із цим листом до Києва.

Митрополит, після аудієнції, був приємно вражений братами (Фотій взяв з собою Лаврентія), і вирішив лишити їх у себе — у хорі й канцелярії. Вже згодом митрополит видав Фотію грамоту, де наказав, щоб той їхав і шукав собі наречену і парафію, і став там священиком. Після одруження у Фотія народився син — Костянтин, що у майбутньому став батьком Василя Липківського.

Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873—1879 рр. Згодом, у 1879—1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослів'я. У 1890 році — у віці двадцяти п'яти років — Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік — 20 жовтня 1891 року — його було висвячено на священика.

Після цього, у 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту — організатором шкільної мережі. Саме тоді вперше проявився його талант організатора й педагога[4].

У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора нововідкритої Київської церковно-вчительської школи — навчального закладу, що готував кадри для церковно-парафіяльних шкіл.

Тим не менш, надовго затриматися на посаді директора Київської церковно-вчительської школи отець Василь (Липківський) не зміг.

Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь (Липківський) виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів, що на думку молодого священика «утворило величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною — поліцейською підтримкою»[4]. Критично ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва.

З початком демократичної революції 1905—1907 рр. отець Василь (Липківський) активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який своїм рішенням ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах.
Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах. Також у цей період майбутній митрополит повною мірою усвідомлює необхідність реформ у церкві, у першу чергу — увільнення її від виконання функцій органу державної влади, а також пожвавлення релігійно-громадського життя.

5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні. Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного єпископату. Гарячкові пошуки ВПЦР єпископів — прихильників автокефалії — за відсутності матеріальних засобів, без державної підтримки, при невизначеності самої ради, були нелегкими. Усе разом взяте вкрай загострило стосунки у церковному житті України.

Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви.

Проте вийшло так, що жоден єпископ (усі вони належали до Російської православної церкви в Україні) не захотів узяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви — митрополита — та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям.

Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору. Він сформулював такі тези на розгляд православних:

«1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Св. Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви».

Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви. Далі, на підставі дослідження Святого письма, Собор декларував, що в апостольські часи взагалі не існувало єпископської висвяти й що, наприклад, апостола Павла висвятили пророки, які не були єпископами. Ще одним прикладом був апостол Тимофій, якого висвятили покладанням рук священиків, а не єпископів.

Учасники Собору наголошували, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних, і саме тому, на їхню думку, українська церква також мала повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Святого Духа, як це мало місце в апостольські часи.

Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.

Всеукраїнський церковний собор, за практикою стародавньої Александрійської церкви — покладанням рук усього духовенства — висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнім християнським чином отець Василь (Липківський) став митрополитом і приступив до реформації УАПЦ.

Своїми рішеннями Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом[5]. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. Склад Собору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Звертаючись у завершальний день Собору до українського православного люду, митрополит Василь (Липківський) сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас повинен бути апостолом церкви Української».

Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Визначальною виявилась сформована ще у 1917—1918 рр. позиція митрополита Василя (Липківського) про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу» («політичність церкви й церковність політики»), цей шлях є згубним для церкви, руйнує її. Таким чином, митрополит наголошував на тому, що УАПЦ має «рішуче відокремитися від держави», бути максимально аполітичною, бути «царством не від світу цього».

Тим не менш, керівництво УАПЦ було змушене постійно шукати шляхів для налагодження нормальних стосунків з представниками влади. Так, у кінці 1924 року президія ВПЦР звернулась до уряду з декларацією, в якій висловила свою лояльність до радянської влади, із проханням унормування правового стану церкви, про реєстрацію Статуту УАПЦ.

Здавалось би, держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь (Липківський) дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів.

Наприкінці 1921 року ЦК КП(б)У надіслав на місця інструктивного листа про методи антирелігійної агітації і пропаганди, де зокрема підкреслювалось:

«На першому місці стоїть державна пропаганда дією. Всі комуністи у порядку партійної дисципліни і всі працівники у порядку дисципліни радянської зобов'язані чинити рішучу і безумовну протидію спробам … використати народне майно для церковної мети… Не враховуючи наперед, в яку форму виллється масова пропаганда дією, необхідно рішуче підтримувати її, прагнучи до викриття, дискредитації, дезорганізації та економічного знесилення наших церковних противників.
Зіштовхуючи між собою різні напрямки, течії, секти, церкви, вірування, Радянська влада прагне до того, щоб у взаємній боротьбі вороги дискредитували та топили один одного. Прихильники української автокефалії при всьому своєму зовнішньому демократизмі ніскільки не ближчі нам, а навпаки, саме внаслідок своїх спроб замирення з українськими масами, шкідливі і небезпечні як провідники у селянське середовище національно-демократичних буржуазних ідей»[6].

А 8 липня 1922 року під грифом «Суворо секретно» на адресу губкомів партії надійшов лист секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Мануїльського, у якому чиновник скаржився на низькі темпи вилучення церковних цінностей в Україні та незадовільну роботу місцевої влади по внесенню розколу в церковне середовище. Мануїльський наголошував:

«Ще задовго до вилучення цінностей у нас розпочалась боротьба Української автокефальної церкви проти російської екзархічної. Ця національна релігійна боротьба не завершилась і нині. Розкладання церкви у нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі по відношенню до пануючої російської екзархічної церкви шляхом виділення із неї обновленських елементів. З другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми повинні розпочати кампанію за виділення із останньої тих прошарків духовенства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на грунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції»[6].

Таким чином було покладено початок цькуванню УАПЦ. До прихильників української автокефалії міцно приклеїлись ярлики «націонал-шовіністів», «самосвятів», «людей з петлюрівською фізіономією» тощо. Нормою став збір компрометуючих матеріалів, репресивні заходи, звинувачення у політиканстві на антирадянській основі. Так, на засіданні Всеукраїнської антирелігійної комісії 13 квітня 1925 року було заслухано питання про автокефалію і прийнято рішення, яким ДПУ доручалося збирати матеріали про антирадянську поведінку керівників Всеукраїнської Православної Церковної Ради та посилити репресії проти самої церкви.

Зазнавши невдачі у справі розколу УАПЦ, радянська влада, з благословення першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, наприкінці осені 1925 року розпочала репресії проти керівництва церкви.

Митрополит Василь (Липківський) фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

З початком 1926 року були безпідставно заарештовані і протримані у в'язниці півтора місяці єпископи Костянтин (Малюшкевич), Юрій (Жевченко), Іван (Павловський). У квітні 1926 року у заслання до Узбекистану був відправлений архієпископ Олександер (Ярещенко). У червні того ж року заарештували Голову ВПЦР Василя Потієнка. Майже три місяці пробув під арештом митрополит Василь (Липківський), якому, зокрема, інкримінувалося співчуття Олександру (Ярещенку), Василеві Потієнку, використання церковної кафедри для антирадянських виступів. Спеціально створеною комісією почалась перевірка духовенства УАПЦ.

Окрім того, тривала посилена конфіскація церковного майна: починаючи з осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви.

Сам Василь (Липківський) називав чотири причини гонінь на Церкву:

„Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української“.

Митрополит Василь (Липківський) за читанням Біблії

Зрештою, зусилля ДПУ не минули марно. Після деякої підготовчої роботи 25-30 жовтня 1926 року пройшли Великі Покровські збори ВПЦР УАПЦ, що прийняли резолюцію, якої від них давно чекало чимало чиновників у партійно-державному апараті. Резолюцією були засуджені «нелояльні», «нетактовні», «антирадянського змісту» вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР Василя Потієнка, заступника Голови архієпископа Харківського Олександра (Ярещенка), митрополита Василя (Липківського). Збори, на вимогу радянської влади, прийняли рішення про чистоту персонального складу священнослужителів УАПЦ, а також обрали новий склад Президії ВПЦР, що дало змогу зняти напруження у стосунках з органами влади та нарешті зареєструвати Статут. У січні 1927 року уряд дозволив видавати щомісячник «Церква і життя».

Формально ці рішення мали зменшити тиск влади на українське духовенство, проте цього не сталося. У дійсності митрополита Василя (Липківського) і надалі утискали. Йому не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, вести нормальне спілкування з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.

Після 1927 року Василь (Липківський) прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.

Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав:

«Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».

До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійсь­кого собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці — поруч зі Свято-Покровською церквою. Родина Липківських весь час бідувала, жила впроголодь. Від голод­ної смерті Липківських врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав отцю Василю (Липківському) священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський.

У 1929—1930 рр. органи ДПУ сфабрикували справу «Спілки визволення України», де у тому числі проводилась думка про те, що УАПЦ є «однією з ланок антирадянського підпілля, пов'язаного з буржуазно-націоналістичними емігрантськими колами», які ставлять за мету повалення радянської влади в Україні.

Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви. Ліквідація органів церковного управління, припинення єпископського служіння в УАПЦ зумовили досить швидкий занепад парафій. Терор ДПУ проти духовенства на місцях довершив задуману справу: десятки священиків і тисячі вірних загинули у в'язницях НКВС і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола (Борець­кий), збожеволів від тортур. Сталінське оточення в Україні розгромом УАПЦ, як і процесом над «СВУ», нанесло непоправного удару справі національного відродження на Наддніпрянщині.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита — отця Василя (Липківського).

У 1934 році комуністи закрили Покровсь­ку церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто — у хатку в Олек­сандрів­ській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати — писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.

У вересні 1937 року Василь (Липківський) отримав від отця Петра (Ма­євського) запрошення очолити Ук­раїнську церкву в Канаді і дав на це свою згоду[5]. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) вчергове заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». Незабаром, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест).

Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.

При підготовці матеріалу використані дані "Вікіпедії".