Користувацький вхід

Тодось Осьмачка - поет українського степу.

Дивним виглядає підтасовування фактів, що стосуються життя та творчості Тодося Осьмачки. Він виріс як поет революції, і ця ж революція його і з"їза. Зараз комусь вигідно займатися інсценуаціями, що стосувалися б життя поета, але варто пам"ятати кілька віх життя Осьмачки: поет сформувався в ті ж роки, що колишні петлюрівці Тичина та Сосюра, яким не раз це закидав; він став жертвою комуністичного режиму не за свої погляди, а через близькі стосунки з діячами культури, які стали не потрібні Радянській державі; емігрував Тодось Осьмачка не коли б то не було, а в 1945 році, опинившись на території Німеччини. Чи варто гадати хто тікав з відступаючою Німецькою армією та після вчинення яких дій? Ну а далі суха та лаконічна мова дат та подій.

Осьмачка Теодосій Степанович (народився 3 травня 1895, Куцівка на Черкащині — помер 7 вересня 1962, Нью-Йорк, США) — видатний український письменник, поет, прозаїк, перекладач.

Народився Тодось Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд. Але революція внесла свої корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.

Перша збірка поезій Т.Осьмачки «Круча» з'явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ногах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!

Разом із побратимами з «Ланки» Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить «взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером». На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне «позичання» в нього образів. 1922 року Тичина записав: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ».

Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.

У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів». Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього, як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.

На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизм. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.

У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поему «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.

Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців» (1956).

1943 року у Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам». 1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки».

У 1953 році вийшла збірка «Китиці часу», де було зібрано вірші 1943—1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору» (1951), книжка «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни.
Останні роки життя

6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.

7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.

Останні новини