День Незалежності, якої немає.

Ще жодного Дня Незалежності я не святкував (якщо це можна так назвати) з таким відчуттям болю та домішків непорозуміння. Що ми святкуємо? Чергову річницю перемоги в одній з битв з Росією?

Ще далекого 1918 року на територію української держави ввірвалася банда москальських зайд. І мета в них була зрозуміла: вбивати, грабувати, гвалтувати. А їх лідери Ульянов та Бронштейн мали іншу мету - жодним чином не допустити реалузуватися українським національним амбіціям, тому тодішня Російська амбіція не мала б перспектив на існування без української землі та народу.

Але ж навіть не тоді все почалося. Вже кілька століть ведеться війна, суть якої полягає в протистоянні української національної ідеї з російською імперською ідеєю, за якою б ідеологією вона не ховалася. Не хочу вдаватися в далечінь віків, багато говорити про Малоросійські колегії, підступ з боку імперської армії до повстанців - гайдамаків, що вилилось в поразку Коліївщини, Емські та Валуєвські укази та циркуляри, примусова столипінщина. Остання вилилась  в те, що два мої прапрадіди - священники з дітьми відправились на заслання (1905 та 1907 року - Сибір та Північний Казахстан відповідно).

А потім було те, що російський історичний міф змушує нас називати громадянською війною. Брехня, відверта та цинічна. Станом на 1918 рік в Україні була міцна держава, яка контролювала свою території. Проте потім приперлися матроси Муравйова. А Росія почала військову фазу протистояння з  Україною. Війни кривавої, нещадної, без правил. Війни, після якої не було ні капітуляції, ні підписання миру. Більшовицька Росія знищила українську державу.

Потім прийшов 1933 рік. Мільйони загиблих. Не лише на території України. Ще на Кубані та в Північному Казахстані, де україномовного населення в 1929 році було майже половина, а в 1935 таких було менше 10 відсотків. Хто вижив, той боявся назватися українцем. Більшовицьке керівництво побачило, що українське селянство це велика сила в боротьбі за Україну, і його треба знищити. Знищили духовенство, науковців, митців. Знищували всіх по черзі. Верству за верствою. Цинічно, планомірно та безжально.

А потім прийшли "визволяти" братній народ Західної України в 1939. Сотні тисяч людей потрапили до тюремних застінків та таборів вже до 1941 року. Темпи "роботи" були такими, що 1941 року німецьку армію зустрічали як визволителів (до речі, якщо хтось не знає, то з 1933 до 1945 року в нацистській Німеччині було 7 тисяч смертних вироків своїм громадянам - є з чим порівняти).

Не жаліли українців і в боях Великої війни: вони були лише гарматним м"ясом для людожерів з півночі. Доля українського народу висіла на волосинці: 1944 року всі українці мали повторити долю кримськотатарського та чеченського народів: всіх українців від мала до великого мали депортувати. Злякались завантаженості залізниці. Обмежились "Віслою".

А потім з"явилися десиденти, шістидесятники та вісмидесятники, з"явилася Гельсінська спілка. І нові жертви. І це на фоні свіжої пам"яті про Норільське повстання. І пульсуюча ідея в голові кожного зайди з Московського кабінету, що змушувала прокидатись по ночам. І зневага до всього українського, яка плекалася з малечку в кожній російській родині. Українців розсівали територію Союзу, а тут будували промисловість, і везли робітників з Росії, Білорусі, якби не українці. І селили відставних офіцерів. Примусово. Це вони зараз отримують величезні пенсії української держави, всі ті політруки, кГБісти, ссучені, які продавали батьків за шмат ковбаси.

А потім впала в руки українців Незалежність. А ніхто її не чекав і не знав, що з нею робити. І при владі залишилися ті ж покидьки, що і до 24 серпня 1991 року. Саме ці комуністичні шкури зараз сидять в кабінетах, ПРикриваючись партійними квитками опозиції, влади чи й будучи простими моральними хвойдами. Це колишні комсомольці зараз сидять в кабінетах суддів, прокурорів, мєнтівських та СБУшних генералів. Всі вони знають, що роблять: вони бачили як нажилися ті, хто був при владі в 1991, а тому лише одна ідея-фатум - розвалити Україну, а там будь-що буде.

Є й інша когорта. Ці значно небезпечніші , бо вони не бояться відверто працювати на спецслужби Росії. Це різні прогорілі в танках Вадіки Колісніченки, Петі Симоненки, Романи Шугали.

І от, в цей день, п"ята колона показала так, як ще цього ніколи не робила. По всій країні провели заходи "Паслєній дєнь нєзавісімості", в Одесі вивісили російський триколор, майже в кожному обласному центрі патріоти проспали підготовку та проведення шовіністичних проросійських заходів. Прикро. Ми святкуємо. В той момент коли ворог перейшов в наступ. І пощади не буде, надто довго боролася Україна проти москви. Тепер мова ведеться лише про знищення.

Вже закінчив писати, коли побачив, що відбувається в Києві на Майдані Незалежності, на головній сцені країни. Як можна, щоб урочистості з нагоди Дня Незалежності були проведені російською мовою невідомо звідки заїхавшими скоморохами? Плакати хочеться від люті та безсилля. З святом Вас, українці.

Ярослав Нищик