Користувацький вхід

5 січня: цього дня на Черкащині

Народився:

1860 року Ляскоронський Василь Григорович у місті Золотоноша. Український історик, археолог, етнограф, нумізмат і картограф. Після закінчення Лубенської гімназії у 1880 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Під впливом професора В. Антоновича захопився допоміжними історичними дисциплінами: антропологією, етнографією, нумізматикою, археологією, палеографією; працював у нумізматичному та археологічному музеях.

У 1885 році В. Ляскоронський закінчив університет. За наукове дослідження «Політичні збори і політична організація кальвіністів у Франції в XVI ст.» здобув ступінь кандидата і срібну медаль. Певний час проживав на Полтавщині, вивчав топографію й народний побут краю, потім слухав лекції з медицини в Київському університеті, працював домашнім учителем у сім'ї російського священика при посольстві у Відні. Саме в цей час В. Ляскоронський побував у різних країнах Європи — Австрії, Швейцарії, Франції, Нідерландах, Англії, Німеччині, працював у бібліотеках Кенігсберга і Парижа, музеях.

У 1891 році В. Ляскоронський повернувся до Києва, працював учителем історії та географії в Третій київській гімназії, склав магістерські іспити, опублікував кілька наукових розвідок у журналі «Киевская старина». За порадою Антоновича досліджував творчість Г. де Боплана як картографа пізньосередньовічної України, вивчав стародавні атласи та карти України, які були вміщені у праці Г. Боплана «Опис України» (1650). Свої дослідження творчості Г. де Боплана в 1901 році підсумував у монографії «Гийом Левассер де Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России: Карты Украины XVII века», включивши до неї власний переклад праці Г. де Боплана «Опис України» та репродукції деяких його карт. За оцінкою Я. Дашкевича, це був „найкращий російський переклад «Опису» з детальним коментарем (102 примітки, деякі з них перетворилися на невеликі історичні екскурси)“, але разом з тим монографія містила низку помилок, оскільки В. Ляскоронський „вперто вважав пізніші регіональні переробки «Спеціальної» карти Боплана оригінальними творами французького картографа“. З історичної географії вчений написав і опублікував кілька праць, зокрема в 1901 році «Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящиеся к Южной России». Його наукові дослідження мали велику цінність, оскільки дали змогу визначити кордони України XVI—XVII століть.

У цей час учений захоплювався також археологією — досліджував городища, кургани, майдани в Середньому Придніпров'ї, зокрема на Полтавщині. У своїх розвідках розповідав про розкопки давнього Лукомльського городища, поблизу містечка Таганки, у містечку Снятині, під Києвом.

У 1899 році В. Ляскоронський брав активну участь у підготовці XI археологічного з'їзду в Києві і виголосив доповідь «Находки римских монет в области Среднего Приднепровья», в якій стверджував, що цей край був заселений у давні часи. На підставі знахідок римських монет І—III століть згодом висловив припущення про існування Києва в цей час. Його теорію було пізніше піддано критиці, проте до неї весь час поверталися вчені. В. Ляскоронський дослідив 3мієвий, Пороський, Посульський, Переяславський та інші вали на території України.

Здобувши у 1899 році звання магістра, В. Ляскоронський обіймав посаду приват-доцента кафедри російської історії в Московському університеті. З 1907 року працював на кафедрі російської історії Київського університету. З 1909 по 1921 рік — на посаді екстраординарного професора кафедри російської історії Ніжинського історико-філологічного інституту. Продовжував досліджувати епоху Київської Русі, в 1913 році написав працю «Киевский Вышгород в удельно-вечевое время», в якій на підставі вивчення літописів та інших матеріалів довів, що Вишгород був заснований водночас із Києвом і відіграв провідну роль в його обороні.

Нагороджений чотирма орденами і однією пам’ятною срібною медаллю, за вислугу років мав чин статського радника. 1921 року В. Ляскоронський повернувся до Києва, працював професором Київського археологічного інституту. Брав активну участь у роботі Всеукраїнської академії наук. Від 1924 року займав посаду штатного постійного співробітника Етнографічно-фольклорної комісії при ВУАН, завідував нумізматичним відділом Лаврського музею. В 1925—1927 роках був членом Всеукраїнського археологічного комітету. Водночас з 1926 року був членом-співробітником археологічної секції мистецького відділу Інституту української наукової мови. Досліджував різнопланові проблеми вітчизняної та зарубіжної історії. Розробляв питання історичної географії, нумізматики, історичної топографії та допоміжних історичних дисциплін.

Помер:

1994 року Вескляров Петро Юхимович в Києві. Радянський і український актор театру та кіно, телеведучий («дід Панас»). Заслужений артист України (1973). Дитячі літа минули у т. зв. «комуні» в Здобутку (околиця Тального). Акторську діяльність розпочав у місцевому драмгуртку. 1932—1940 — актор Черкаського робітничо-селянського театру, начальник та художній керівник клубу на станції Гребінка.

1941 — призваний у військовий театр Південно-Західного фронту, потрапив у полон, але втік із фільтраційного табору, приховавши своє єврейське походження. Згодом потрапив до окупованого гітлерівцями Києва, влаштувався на роботу на залізниці, де організував драматичний гурток. 1946 року був скерований до Луцька — у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працював до 1959-го.

У Луцьку одружився із секретаркою театру Галиною, де народився його син Богдан. 1959—1982 — на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. З 1962 р. у ролі діда Панаса розповідав на Українському радіо «вечірню казку» для дітей (перед тим Вескляров працював у цій ролі на підміні іншого актора, якого згодом замінив цілком).

1964—1988 — у ролі діда Панаса вів на Українському телебаченні програму «На добраніч, діти». Українська вишиванка Весклярова часом дратувала керівництво телебачення, його подекуди звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів.

Значного поширення набула легенда про те, що, будучи ведучим дитячої програми «На добраніч, діти», яка йшла у прямому ефірі, дід Панас завершив програму такою реплікою: «Отака х...ня, малята…». Речових доказів про те, що таке сталося, немає (з архівів телебачення вдалося зберегти лише одну плівку), свідчення ж свідків є суперечними. Наприклад, колишній колега Весклярова з телебачення журналіст Володимир Заманський цей факт заперечував, а диктор УТ Світлана Білоножко - підтверджує.

Останні новини Черкас та Черкаської області