Користувацький вхід

Перший український адмірал та командир морської піхоти Михайло Іванович Білінський. Український флот у Балтійському морі.

Народився 4 листопада 1882 року в родині чи то заможного селянина чи то сільського священника в селі Драбово-Пирятинське нині Драбівського району Черкаської області, але при цьому мав дворянський титул. Закінчив Полтавську гімназію, а опісля Московський Лазаревський інститут східних мов. Опанував арабську, вірменську, перську, пушту, грузинську, татарську, турецьку мови та арабську писемність. І тут стає дивно чому юнака, який був надзвичайно корисним із своїми знаннями на півдні країни, зараховують на навчання до військово-морської школи в Санкт-Петербурзі, а пізніше в званні звичайного юнкера переводять на службу до екіпажу ескадренного міноносця "Буйний", найновішого типу кораблів, яким ще належало завоювати своє місце в бойовому розрахункові. В 1906 році переведений на крейсер "Пам"ять Азова", на якому отримав свою першу нагороду-медаль Святого Юрія "За хоробрість", яку до цього вручали лише учасникам бойових дій, за рпидушення виступу матросів. До моменту здачі іспиту в 1908 році юнкер Білінський встиг послужити на лінкорах "Пантелеймон" то "Три святителі". Отримує звання мічмана, але вже в 1910 році йде в відставку. Продовжує службу в прикордонній службі міністерства фінансів(і така була) на острові Езель, яку дуже швидко очолює.

З початком Першої Світової війни зарахований до екіпажу міноносця "Буйний", за умілі дії та хоробрість отримує ордени Святого Станіслава та Святої Ганни 3-х ступенів. Восени 1916 року отримує звання лейтенанта та призначений помічником командира другого Балтійського екіпажу, а згодом стає командиром роти Тимчасово-перебуваючих. Треба відзначити, що в деякі періоди кількість матросів в ній доходила до 7 тисяч чоловік. Користувався надзвичайною повагою серед підлеглих, які в революційному Петрограді 1917 року добровільно забезпечували своєму командирові охорону. І робили це ті самі матроси які розстрілювали офіцерів на інших кораблях.

Саме Білінський організував створення Українського військово-морського революційного штабу на Балтійському флоті. На крейсері "Світлана" та міноносцях "Україна" і "Гайдамак" було піднято синьо-жовті прапори. Кількість української команди на Балтиці досягла 12 тисяч чоловік, які під командуванням Михайла Івановича вирушили на Україну. От в цьому і полягає пояснення участі великої кількості моряків-балтійців у війні на території України, адже багато новоприбулих матросів пізніше піддадуться більшовицькій агітації та виступлять проти свого командира. Треба зазначити що лише після підняття українських прапорів на Балтиці, вони з"являться і на кораблях Чорноморського флоту.

В Києві і за Центральної Ради, і за Гетьманату, капітан 3-го рангу Білінський займався справами військово-морського напряму. А наприкінці 1918 року Симон Петлюра присвоїв йому звання контр-адмірала. В грудні Михайла Івановича призначено Морським міністром. Першим же своїм наказом Білінський розпорядився підняти українські прапори на всіх кораблях що стояли в портах Південної України та Криму, який за мирним договором УНР та Радянської Росії залишився в складі Української Народної Республіки (це до питання подарунку Крима Хрущовим). В Миколаєві створено гардемаринську школу. Погашено заборгованість перед суднобудівниками, розпочато добудову новоназваних дредноута «Соборна Україна», легких крейсерів «Гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Петро Дорошенко», «Тарас Шевченко». Ескадрені міноносці дістали назви "Київ, " "Батурин, " "Чигирин, " "Львів, " "Іван Виговський, " "Іван Сірко, " "Петро Могила, " "Іван Котляревський, " "Кость Гордієнко, " "Мартин Небаба, " "Іван Підкова, " "Пилип Орлик, " а база підводних човнів — «Дніпро». Ще один рік і український флот став би самим сильним в Чорному морі. Проте в Одесі, Севастополі, Миколаєві та Херсоні з"явилися англо-французькі "союзники". Частину кораблів затоплено, частина потрапила до рук солдат Антанти,  а ще частина прорвалася до узбережжя Кавказу, де кораблі передали більшовикам,  а від них вони потрапили туркам. Учбовий корабель "Ахмет" (колишній "Батурин") знятий з озброєння турецького флоту в 1964 році.

Білінського призначають командиром першої дивізії морської піхоти. Оскільки через збільшовичення матросів Чорноморського та Балтійського флотів, особового складу не вистачало, то адмірал оголосив набір добровольців з числа колишніх моряків флоту Австро-Угорщини, які проживали в Західній Україні. Перші бої морські піхотинці провели проти більшовиків під Волочиськом. При повному обмундируванні та із гарматами моряки вийшли на польську територію після Першого зимового походу де були інтерновані.

Вже в 1921 році Білінський долучився до Другого Зимового походу під проводом Тютюнника, коли роздягнута, голодна армія пішки та з боями пройшла понад 500кілометрів. Сам Михайло Іванович щоб не потрапити до більшовицького полону пустив собі кулю в скроню, коли розстрілявши майже всі набої, був оточений разом із підрозділом біля села Малі Міньки Житомирської області, яке зараз виключено з облікових даних. Місце поховання адмірала приблизно відоме-на захід від огорожі від сільської огорожі, але де вже те село...

От така була доля уродженця Черкащини, першого адмірала українського флоту, кавалера бойових орденів та медалей, поліглота, мовознавця, ініціатора підняття українських прапорів на кораблях Балтійського та Чорноморського флотів, засновника української морської піхоти.

Loading...