Користувацький вхід

Сміла: подорож містом-музеєм промислового перевороту. Частина перша.

Ідея підготовки матеріалу про місто Смілу виникла спонтанно, на основі позитивних відгуків читачів про попередній сюжет "Подорож одного дня". Вирішив що якщо черкащанам настільки невідома історія свого міста, то що ж говорити про сусіднє, хоч і дуже близьке. Будучи уродженцем Сміли, вважав що місто знаю добре, проте як виявилося пізніше абсолютно нічого не знав про місто, як краєзнавчу складову Черкащини. Проте для початку декілька цікавинок з історії Сміли.

Будував місто не дуже відомий архітектор Степан Кожум"яка. Так про це говорить Вікіпедія. Проте я сьогодні спробую це заперечити, адже Кожум"яка працював у післявоєнний час, а я спробую показати Вам вигляд міста дореволюційного. Офіційна дата народження 1542 рік, коли воно згадується в документах Литовської держави, проте вже в 11 столітті на Юровій горі, що зараз знаходиться за межею Сміли, було місто-фортеця Курдюрів, яке належало союзникам Київького князя - князям чорних клобуків. В різні часи містечко належало Павлу Тетері, Данилу Виговському, князям Любомирським(останні продали місто у 1787 році, після розорення його гайдамаками у 1768), князю Потьомкіну, а після нього роду князів Самойлових, який власне почався із позашлюбної дочки Потьомкіна. У 1838 році містечко переходить Бобринським у якості посагу за княгинею Ольгою Олександрівною. У 1879 році на 9 фабриках і заводах Сміли вироблено продукції на понад 4 млн. карбованців - це більше, ніж того ж року випустило 76 заводів і фабрик Києва.У роки німецько-фашистської окупації на території міста знищено понад 25 тисяч радянських громадян (принаймні саме така приблизна цифра зустрічаєься у джерелах, хоча я дозволю собі висловити сумнів, адже в 1917 році в місті проживало 30 тисяч жителів, а революція, громадянська війна, голодомор навряд чи посприяли притокові жителів).

Отже 25 хвилин на попутному автомобілі від Черкас і я вже в Смілі. Тут зустрічаю свого товариша і вирушаємо в старовину. Такої шафи як прохід в казкову країну Нарнія немає, але ми цього і не шукаємо. Подорожувати нам допоможе карта 1893 року, складена землеміром графів Бобринських Іваном Яковичем Дороганевським. Подорож починаємо по вулиці Поліцейській (Свердлова), де увагу привертає вежа пожежного депо, 1929 року побудови. Стоїть вона на місці квартири смотрителя пожежного депо.

Навпроти через дорогу знаходиться ще кілька старих будинків, які знаходяться поряд з місцем, де був єврейський молитовний будинок. Другий з них цікавий арочними входами та ліпленнями на колонах.

Продовжуємо подорож і ще не дійшовши центру міста бачимо будівлю міського краєзнавчого музею. Міститься він в будівлі зведеній 1909 року в стилі провінційного модерну для філії Санкт-Петербузького позичкового банку. На фасаді чотири літери "П.У.-С.Б.". На цьому місці стояв будинок агента швейних машин "Зінгер", будинок Шмуля Лембергського та будинок-аптека Ільїніцької.

Маємо світлину і радянського часу, з якої видно що портик з колонами добудований, що зветься "під старовину".

З Поліцейської( Свердлова), на розвилці йдемо на Володимирську (Леніна), де фотографуємо як може виглядати старе і розвалине приміщення 50-х років побудови в руках дбайливого господаря. В 1893 році на цьому місці була столова та нічліжка для бідних Єлісєєвої, міністерське чоловіче однокласне училище та камера мирового судді.

На розі розвалини кінотеатру "Комсомолець", приміщення якого викупила власниця фабрики "Меблі "ЛІВС", депутат облради від Партії регіонів Любов Савченко. Але схоже що цікавило її не приміщення, а земля в центрі міста. А колись тут була волостна управа.

 

Опісля Андріївською (дворами хрущовок) проходимо на Сріблянську (Свердлова), де виходимо до бетонної огорожі колишньої військової частини, в свою чергу збудовану на місці поля Смілянської економії. За огорожею видно колишні казарми, які і в роки перебування військових не дуже радували око, а зараз мають взагалі гнітюче враження.

Відразу за колишньою територією Міністерства оборони знаходиться будівля Ліцею, а до революції жіночої гімназії, збудована в 1909-1910 роках. Ще нещодавно приміщення мало аварійний стан, проте в 2007 році зроблено капітальний ремонт внутрішньої частини будівлі, а от новий міський голова вирішив ремонт зовнішньої частини не проводити. Керує закладом депутат обласної ради від Партії регіонів Гнєдая.

Зовсім поряд приміщення гімназії імені Василя Трохимовича Сенатора, Героя Радянського Союзу, безперечно найкращого навчального закладу міста. Будівля збудована в 1908-1909 роках для чоловічої гімназії. Зрозуміло коштом Бобринських на полях все тої ж Смілянської економії.

Через дорогу, на місці де в 1893 році були будинок Гринаковської, агенства Російської страхової спільноти та будинок Ходаковського,контролера головної контори Бобринських, стоїть пам"ятний знак до чергової річниці звільнення Сміли від фашистських загарбників та будівля центру Дитячої та юнацької творчості.

Переходимо через ділянку Сміла-Черкаси Одеської залізниці, а колись Черкаську ділянку Фастівської залізниці та по вулиці Свердлова (Серебрянській) йдемо до перехрестя із вулицею Артема (Рафінадною). Тут знаходиться старе приміщення Смілянського харчового технікуму, добудоване наприкінці 20-х років до приміщення ранішої забудови, проте, нажаль, на карті 1893 року його ще не має. Стан будівлі дуже поганий, в деяких місцях перекриття між поверхами вже повністю зруйноване. Навпроти були квартири працівників цукрового заводу (будинок зберігся і досі, проте я його не сфотографував, оскільки не оцінив).

Збереглися будинки директора рафінадного заводу (зрунованого під час визволення міста в 1944 році) Чириковського, заводської контори та центральної телефонної станції рафінадного заводу.

Далі шлях пролягає до Рафінадного бульвару (так-так, саме бульвару, що ж Сміла не горад, що в ній не буде свого бульвару?), який і до революції був бульваром, щоправда Єкатерининським.

Ще через 100 метрів ми підійшли до місця де колись знаходився маєток Бобринських, а зараз розташоване приміщення Смілянського технікуму харчових технологій, точніше стихійне сміттєзвалище поряд.

Але вцілів будинок управителя маєтку.

Спускаємось в долину річки, де за картою має бути графський парк. Проте тут стадіон "Авангард", а залишки парку явно недоглянуті.

Поряд видніються будівлі Смілянського цукрового заводу збудованого Бобринськими, точніше його руїни, оскільки ще років 10 тому його повністю вирізали на метал, коли володів ним нардеп Віктор Тимошенко. Але туди через брак часу сьогодні ми не потрапимо.

Проходимо через пляж "Лягушатник", який зображений і на старій карті під назвою "Купальня". Точніше "Купальня" була на острові, який є і нині, але ще 15 років тому місцеві ділки вкрали залізний понтонний міст, який з"єднував острів з материком. Власне острів.

Далі зрізаємо шлях через тереторію колишнього роз"їзду потягів цукрового, рафінадного, машинобудівного та молочного заводів. Зараз територія більше нагадує звалище будівельних матеріалів. Зроблю невеликий відступ. В 2007 році тодішньому міському голові Андрію Колеснику вдалося заманити до міста італійських інвесторів. Серед переваг називали вільну територію, наявність кваліфікованої робочої сили та близькість шляхів сполучення. Інвестори збудували другий за продуктивністю в Європі завод з випуску морозива (перший в Норвегії). Плануючи розширення виробництва для приїжджих робітників мали будувати гуртожитки. Саме для цього завозили будівельні матеріали. Але прийшла криза 2008 року. Добре що завод просто вистояв, навіть без гуртожитків.

Відразу за пустирем братська могила радянських солдат, які загинули під час визволення міста. І хоча на меморіалі лише близько 40 прізвищ,  проте поховання налічує кілька сот загиблих.

З яру піднімаємось на вулицю Федорова (Харківську), де на перехресті з вулицею Симбірською знаходимо будівлю, де був госпіталь, дитячий садок, квартальний комітет, а кілька років тому навіть церква Київьского патріархату. Симбірська вулиця отримала свою назву від того, що тут масово селилися вихідці з російського Симбірська, які приїжали на роботу в Смілу в 19 столітті.

Через автомобільний міст потрапляємо на колишню вулицю Лютеранську, а тепер все ту ж Федорова. До 1989 року на місці недобудови знаходився лютеранськийй цвинтар. Перед будівництвом ніхто не перезаховував останки, тому я в дитинстві не раз спостерігав черепи та кістки, вигорнуті під час копання котлованів. Тоді ж була зруйнована сторожка доглядача. Будівництво не витримало розвалу СРСР, але несчасні випадки на будівництві, як постійні ДТП з летальним результатом не рідкість. А точніше закономірність в цьому кварталі.

Прямуємо в бік центру міста вулицею Свердлова (Серебрянською), переходимо мостом річку Сріблянку, притоку Тясмина, і за мостом фотографую ще одну будівлю. Не можу сказати якого року побудови цей будинок, але саме в ньому доживала віку дружина головного поліцая міста Сміли в роки окупації.

Повертаємо на Орджонікідзе (до революції Нижньо-Успенську), далі кілька залізничних переходів, ярів, спусків та підйомів і ми знову на вулиці Артема (ця ділянка мала назву Успенської вулиці). Нею прямуємо до місця де колись розміщувалась Успенська церква, родовий склеп Бобринських та родова капличка. Проте на місці цього всього пам"ятний знак з надписом російською: "Здесь похоронены члены семьи графа Бобринского. Фамильный склеп и часовня разрушены комунистическим режымом." А навколо купи сміття.  Якщо ви мене спитаєте чому я не люблю комуністів, то один із факторів якраз те що навіть мертвим вони не давали спокою.

Далі простуємо до річки Тясмина, точніше до місця впадіння в нього річки Сріблянки. Саме тут знаходився кожевенний завод Аврама Мейши. Проте зараз голий засмічений берег і прекрасні краєвиди на водосховище.

Доречі знайшов відомості що чверть доріг в 1917 році були з твердим покриттям. На наразі ось вам підтвердження: бруківка що виглядає з-під асфальту, змитого в Тясмин.

 

 

 

 

 

 

Останні новини

Loading...