Користувацький вхід

Невідомі сторінки боротьби за волю України. Загін Дмитра Корпаня.

Багато пишуть про нескорений дух Холодного Яру в 20-х роках 20-го століття. Він по новому спалахнув у 40-ві роки. Гідні сини продовжили справу своїх батьків.

Покоління що виросло за радянської влади можна було б сміливо називати зсовєтізованим, але не так багато часу пройшло з моменту героїчних подій. Людина звикає до небезпеки, фальші, обману. Але Людина не може звикнути до несправедливості.
19 вересня 1946 року в селі Ташлик тепер Смілянського району Черкаської області органами МДБ було заарештовано учасників “терористично-диверсійної збройної бандгрупи”, перед якою стояло завдання “шляхом терору, диверсії і антирадянської агітації вести боротьбу проти радянської влади і комуністичної партії, за ліквідацію колгоспів і створення на Україні “самостійної” буржуазної держави”. До складу боївки входило вісім осіб, найстаршому її члену виповнилося на той час 24 роки, а наймолодшому – лише 16. Під час обшуків, проведених при арештах, в учасників “бандгрупи” виявлено вогнепальну зброю, бойові гранати, антирадянські агітаційні матеріали, художні твори антирадянського змісту, написані учасниками цієї групи. Саме останні дають найповнішу уяву про причини, які змусили юнаків стати на шлях боротьби з радянською тоталітарною системою.
З-поміж членів “бандгрупи” на літературній ниві працювали Дмитро Корпань, Володимир Король та Рибалко Анатолій. Перу двох перших із них належать рукописні добірки поезій, вилучені під час обшуку. Найцікавішим для дослідника тієї епохи є перша книга історичного роману “В боротьбі за волю” (січень, 1946 року) та щоденник Дмитра Корпаня.
За задумом автора, роман “В боротьбі за волю” мав стати “прививкою від колгоспної зарази для тих людей, хто здоровий совістю і розумом”. Події твору відбуваються в 20 – 30 роках минулого століття в селі Благодатному. В центрі роману – істрія селянської родини Петра Гнатовича та його синів – Петрика і Миколи. Водночас, досліднику, який знайомиться з кримінальною справою легко помітити, що події, описані в рукописі – це події, пережиті самим автором. В особі Петра Гнатовича легко побачити батька автора твору, а в постатях Петрика і Миколи – його синів – Дмитра і Олександра. Підкріплює думку про автобіографічність роману і слово до читача, в якому Дмито Корпань пише: “Я прямо в очі дивлюся Вам, бо те, що тут написано, відповідає гіркій дійсності, і це підтвердять міліони селянських сердець. Тут немає фарб, тут немає видуманого і не бувало, але все, що принесла радянська влада для селянина – все є тут. В цій книжці відбито життя села до колективізації і хаосу розрухи.”
Про свій перший арешт на допиті 2-3 жовтня 1946 року Дмитро Корпань розповідав слідчому: “В 1937 році під впливом Суржка Петра Пилиповича я з братом Олександром виготовив і поширив декілька антирадянських гасел, таким чином, в 15-річному віці я вже став на шлях антирадянської діяльності. (...) В 1937 році 29 листопада я був засуджений за одною справою з братом Олександром спцколегією Київської області за поширення в період вибрчої кампанії з виборів депутатів до Верховної Ради Радянського Союзу антирадянських листівок і гасел. Термін покарання мені був визначений – ув’язнення у виправно-трудових таборах на 6 років з ураженням в правах після відбуття покарання на 5 років. Брат Олександр отримав 10 років ув’язнення і помер в таборах.
Покарання я відбував з 1937 по 1939 рік в Черкаській в’язниці, з 1939 по квітень 1941 знаходився в ВТТК №9 в м.Києві, а потім був вивезений на Колиму, де, до 28/ІХ. – 1943 р., як ув’язнений, працював на золотих копальнях. Після відбуття терміну покарання 28 серпня 1943 р. з табору був звільнений, але на материк до кінця війни відпущений не був і залишався працювати в Дальбуді в якості вільнонайманого. Не дочекавшись офіційного дозволу на виїзд, 10 липня 1945 року я вітк з місця роботи і відправився на батьківщину в село Ташлик Ротмистрівського району Київської області, куди прибув 28/ХІ – 1945 року, не маючи при собі ніяких документів.
(...) В 1941 році я потрапив на Колиму, де працював в середовищі великих контрревоюціонерів – троцькістів, бухарінців і українських націоналістів, заарештованих в 1939-1940 роках на Західній Україні. За прізвищами я мало кого пам’ятаю. Був там Голубєв – колишній особистий секретар Наркомфіна, Звєрєв – колишній працівник Кремля, другий колишній замісник наркомважпрому (прізвища не пам’ятаю), зустрічався з тисячами значних злочинців, з яких багато вели антирадянські розмови, зводили наклепи на політику полтбюро ЦК ВКП(б), говорили, що колгоспи організовані передчасно і що вони приведуть до матеріального погіршення становища селян.
Прибувши після втечі з Дальбуду на батьківщину, я не оцінив правильно тої ситуації, яка виявилася в селі в результаті німецької окупації, побачив матеріальні труднощі колгоспників, і вирішив, що в цьому винні колгоспи і комуністи, які організували їх. Під впливом батька і бесід в таборі з українськими націоналістами Західних областей України, я сприйняв ідею українських націоналістів – створення незалежної від Росії “самостійної” української держави. На грунті антирадянських націоналістичних переконань, що склалися, я вирішив стати на шлях боротьби з Радянською владою за ліквідацію колгоспів і створення незалежної від Радянського Союзу української держави.”
Сторінки щоденника дозволяють стверджувати, що краплею в морі терпіння Дмитра Корпаня став ще 1944 рік. 9 січня того року в “далёкой северной пустыне погиб илюстратор моих сочинений, единомышленник и брат Александр”, а 22 лютого 1944 року покінчив життя самогубством батько, не бажаючи “більше бути в радянській тюрмі”.
Після вдалої втечі з заслання 28 вересня 1945 року “зі зброєю і без документів” Дмитро Корпань прибуває додому в село Ташлик Смілянського району Черкаської області, де починає роботу над вже згадуваним романом та рядом поетичних творів антирадянського спрямування, зокрема, поемою “Бандерівці”, віршами “Хіба бандіт захоче вмерти?”, “Боже наш праведний” та інше. У віршованих творах Д.Корпаня відчутний вплив української поезії ХІХ століття, зокрема, творчості Т.Г.Шевченка. Слідом за Тарасовими словами: “Брешеш, людоморе. За святую правду-волю розбійник не встане!”, Корпань у своїй поезії “Хіба бандіт захоче вмерти?” 22 травня 1946 року напише:
До середини липня 1946 року антирадянська підпільна група налічувала сім осіб. До неї входили: Корпань Дмитро, Рибалки Анатолій і Валентин, Король Володимир, Коваленко Володимир, Маслюк Олександр, Рак Леонід. Пізніше до групи був залучений Іван Гончаренко. Наприкінці липня того ж року відбулася нарада учасників групи, які прийняли присягу “борці за волю і незалежність Українського народу”, текст якої був написаний Д.Корпанем. В ній “говорилося, що той, хто вступає в організацію, яка бореться за звільнення України, зобов’язується віддати всі сили, вміння, знання, а якщо буде потрібно, то й життя за “визволення України”. Тоді ж учасники наради з метою конспірації взяли собі псевдоніми, зокрема: “Корпань вибрав собі кличку “Д.Дніпровський”, Король присвоїв собі кличку “В.Дославський”, Коваленко – “Гайовий”, Маслюк – “Зайченко”, Рак – “Гайдай” і Рибалко Валентин – “Ястребович”. Керівником організації обрано Д.Корпаня, “заступником (голови – О.С.) націоналістичної боївки” – В.Короля.
Організувавши диверсійно-терористичну групу, Д.Корпань сподівався “шляхом терору і диверсії (...) залякати комуністів і вони відмовляться від колгоспів, крім того, розраховував, що найближчим часом неминуче буде війна Англії і Америки з Радянським Союзом, і що до цього часу на Україні буде повстання за відокремлення України від Радянського Союзу, яке раніше розпочнеться в Західних областях України. Наші диверсійно-терористичні акти повинні були підготувати український народ до повстання”.
Протягом короткого часу відділом здійснено ряд диверсійно-терористичних актів. Під час рейду тодішніми Ротмистрівським, Кам’янським та Златопольським районами з 30 липня по 27 серпня 1946 року учасники групи здійснили шість таких актів. Так, 30 липня 1946 року нею вчинено напад на село Катеринівку Кам’янського району, під час якого було поранено голову колгоспу та спалено його будинок. В ніч з 4 на 5 серпня 1946 р. здійснено напад на склад зброї Ротмистрівського райвоєнкомату, де захоплено один навчальний автомат, дві гвинтівки і 100 рушничних патронів. В ніч з 7 на 8 серпня 1946 р. - напад на село Санжариха Ротмистрівського району, де спалено буділі кузні і столярної майстерні колгоспу. В ніч з 24 на 25 серпня 1946 р. вчинено напад нана село Пастирське Златопільського району Кіровоградської області, де спалено будівлю сільради і контори колгоспу. На місці своїх дій повстанці залишили листівку: “Громадяни! Тут був і діяв загін ім.Чорноти. Загін бореться за волю і незалежність українського народу. Хай живе Вільна Україна! Смерть комунізму. Чорнотівці.” Вранці того ж дня між станціями Сердюківка і Капітанівка загін з допомогою протитанкової гранати підірвав залізничну колію “з метою пустити під укіс товарний потяг і цим загальмувати рух пасажирських потягів Москва-Одеса, щоб у Москві знали про те, що тут готується повстання. Пустити потяг під укіс нам не вдалося, так як на момент вибуху проходив не потяг, а один тільки паротяг, який встиг вчасно зупинитися, не доїхавши до місця пошкодження рельси декілька десятків метрів.” В ніч з 26 на 27 серпня 1946 року в с.Самгородок Ротмистрівського району вчинено теракт над головою колгоспу ім. ВКП(б) – Лещенком і спалено будівлю правління і три будівлі тваринницького двору колгоспу. В селі також розповсюджено відозву за підписом “Чорнотівці”.
В ніч на 1 вересня 1946 року в садибі Івана Гончаренка відбулася нарада учасників диверсійно-терористичної групи. “На нараді обговорювалося питання виходу групи за 200 кілометрів через Шполянський район в бік міста Бердичева з метою підшукати на шляху лісовий масив, де можна було б підготувати землянку на випадок змушеного переходу на нелегальне становище, крім того, (передбачалося – О.С.) захопити, якщо вдасться де-небудь в районі типографський шрифт для друку листівок і здійснити диверсійні і терористичні акти. Іти до міста Бердичева запропонував Король Володимир, який знав там місцевість”. Того ж дня група з чотирьох осіб на чолі з Королем Володимиром відправилася в запланований рейд, під час якого було захоплено в колгоспі села Куцівка Ротмистрівського району чотирьох коней, здійснено напад на двох червоноармійців та пограбовано магазин в селі Самгородок. Оскільки основне завдання цього рейду – знайти район, придатний для облаштування землянки – не було виконано, група запланувала “здійснити вихід з метою підшукати лісовий масив для обладанання землянки в Чигиринському районі Кіровоградської області”.
Похід на Чигирищину тривав з 8 по 16 вересня 1946 року. У ході рейду було вчинено напади на працівника МДБ сержанта Кошелєва, контору лісодільниці села Матвіївки, квартиру голови колгоспу “Червона зірка” того ж села Кошового Савелія Даниловича. Члени групи при спробі вчинення збройного опору “13 вересня 1946 року (...) убили голову колгоспу села Мельники Кіровоградської області, члена ВКП(б) – Деркача Петра і завгоспа колгоспу села Медведівки тієї ж області – Журавля Василя.” 14 вересня група пограбувала магазин сільпо села Телепино Кам’янського району, “де вкрали різних товарів на суму біля 10 тисяч карбованців”. Після цього її учасники, ще деякий час переховуючись, відправилися додому, в село Ташлик.
19 – 24 вересня члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МДБ. Уникнув арешту лише Рибалка Анатолій, який до рідного села не повернувся, а поїхав, за словами учасників боївки, до родичів у Миронівку Київської області.
У ході слідства заарештовані визнали себе винними у скоєних злочинах. 28 – 29 листопада 1946 року в м.Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу військ Міністерства Внутрішніх Справ Київської області без участі звинувачення і захисту. Судове засідання винесло вирок: “Корпаня Дмитра Дмировича, Короля Володимира Даниловича, Коваленка Володимира Васильовича і Маслюка Олександра Степановича за сукупністю скоєних ними злочинів і на основі ст.54-9 КК з санкції ст.54-2 КК УРСР – всіх чотирьох – до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією особисто належного підсудним майна. Гончаренка Івана Гавриловича, Рибалка Валентина Юхимовича і Рака Леоніда Федоровича за сукупністю здійснених ними злочинів і на основі ст.54-9 КК, за санкцією ст.54-2 КК, і крім того, стосовно Гончаренка і Рибалка ст.271 КК УРСР до позбавлення волі в ВТТ терміном: Гончаренка на двадцять (20) років, без ураження в правах; Рибалка на п’ятнадцять (15) років з ураженням в правах на п’ять років і Рак на десять (10) років без ураження в правах. (...) Вирок остаточний і оскарженню в касаційному порядку не підлягає...” 17 лютого 1947 року в м.Києві вирок стосовно Корпаня Д.Д., Короля В.Д., Коваленка В.Д. і Маслюка О.С. приведено до виконання.
За матеріалами автора Олександра Солодара, газета “Незборима нація”.
 

Останні новини

Loading...