Користувацький вхід

Росіяни привезли на Черкащину українську пісню

 

6 квітня до нашого провінційного містечка завітав Кубанський козачий хор. Автор допису – скромний поціновувач народної самобутньої культури, тож оминути цю подію своєю присутністю просто не зміг.

В залі яблуку нІде впасти. Розкуплені всі квитки, кожна сходинка до найвищих ярусів балкону зайнята. Публіка – від маленьких діток, яких привели їх бабусі показати, що таке справжня пісня, до депутатів та депутатченків, які поміж ділом намагалися себе піарити.

Приміром секретар міськради Віктор Горкун, який вийшов вітати гостей від імені місцевої влади. Та ще й не з порожніми руками, а з подарунком – портретом Шевченка. Знай цей геніальний земляк, що ним «закриватимуть всі дірки» на різноманітних заходах – сім разів подумав би чи варто так голосно оспівувати рідну землю... «Представник черкаського земляцтва» вдягнувся козаком і назвався українцем, хоча одну половину слів зі своєї промови забув, а іншу – виклав ламаною «укрАїнською». Хоча… Чи можна було чекати іншого від представника місцевої влади…

І ось почали… На сцені жодних декорацій. Та вони були б зайвими. Адже від першої ноти й до останніх акордів гімну України, яким гості завершили концерт, очей не можна було відірвати від дійства.

Українські вишиванки змінювалися російськими сарафанами, дзвеніли козацькі шаблі, лунали сурми. Летіла над глядачами пісня: українські жартівливі «Вийди, Грицю, на вулицю», «Як служив же я у пана…», «А мій милий вареничків хоче», козацька «Розпрягайте, хлопці коней», на слова Т. Шевченка «Думка», західноукраїнська «Ой, я знаю, що гріх маю», поруч з російськими «Комарики», «Ой, вы, кони мои, кони», «Когда мы были на войне», «Любо, братцы, любо». Звучали марш кубанських козаків «Прощание славянки» і Державний гімн України…

Дві години пролетіли як одна мить. Вже наступного ранку забулися всі недолугі козачата і закулісні спонсорсько-шевченківські ігри. А в серці назавжди залишиться пісня – неймовірна, надзвичайна душа народу. Душа, яка жива, доки вогник любові до рідної землі житиме в кожному з нас, незалежно від віку, релігійних чи політичних поглядів, становища в суспільстві і кількості грошей в гаманці…

Ейфорію від побаченого і почутого можна було б віднести на занадто вразливу натуру вашого покірного слуги… Однак вдумайтеся – у 2011 році Кубанському козачому хору виповнилося 200 років.

Два століття поспіль цей колектив, змінивши не один склад і не одного керівника, за різних режимів і політичної кон’юнктури, у часи воєн і голоду, застою і перебудови, зберігає своєю творчістю те, без чого українці як нація – неможливі. Те, чого ми самі берегти і цінувати за понад 20 років незалежності так і не навчилися…

Здається мені, для учасників цього колективу не важливо, наскільки політично вигідна мова, якою вони співають. Єдине, що має значення – українська нарівні з російською є мовою і частиною культури їхніх предків. І їх святий обов’язок як нащадків вихідців з України, які знайшли прихисток і своє історичне призначення на території Росії, – зберегти спадок дідів і прадідів для наступних поколінь…

Не можу не провести паралель з долею Черкаського академічного заслуженого українського народного хору, самобутнього, неповторного пісенного колективу, який черпає своє натхнення з народних джерел, ожививши і прославивши не одну народну пісню, виплекавши не одного народного артиста України. Колись гримів на увесь світ унікальними голосами і славою, а сьогодні – всіма забутий.

Сучасна ж влада витрачає крихти коштів, виділених на розвиток культури, виключно на вшанування Тараса Шевченка. Нічого не маю проти талановитого вихідця з народу, але останнім часом ажіотаж обласної влади навколо цього імені виглядає все смішніше… і сумніше… Мабуть, «батьки нашого краю» більше жодного імені зі шкільної програми не пам’ятають…

… а пісня лунає, викликаючи на очах сльози і полонячи серця як пересічних українців, так і «дядьків при владі», які ніяковіючи і ховаючись, все ж приходять на такі концерти, плескають у долоні і кричать «браво» нарівні з усіма. Тільки вийшовши з зали, чомусь забувають про те, що вони – українці, а Україна без мови і пісні – не Україна.

Як тут не згадати слова геніальної Ліни Костенко, які звучать як пересторога сучасникам і пророцтво: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову»…
 

Останні новини

Loading...