Користувацький вхід

Черкащина забула вшанувати видатного археолога та громадського діяча.

Біляшівський Микола Федотович (24 жовтня 1867, м. Умань — 26 квітня 1926) — український археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч. Один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (від 1919 року); член НТШ у Львові та Всеукраїнського археологічного комітету.

Народився в Умані у родині священника. Дитинство його минуло переважно у с. Острійках Білоцерківського повіту. Невдовзі сім'я переїхала до родичів, до Києва.

Навчався у 2-й Київській гімназії. Історію у його класі викладав В. П. Науменко, у майбутньому редактор щомісячного історичного журналу «Кіевская старина». Всіляко заохочував Біляшівського до вивчення та збирання місцевої старовини директор Церковно-археологічного музею на Подолі М. І. Петров, у майбутньому одного з перших академіків УАН. Ще гімназистом Біляшівський став «своїм» у колі київських нумізматів.

Під час навчання у Київському університеті Св. Володимира навчався у професорів В. Антоновича та А. Прахова. Присвятив своє життя дослідженню археологічних пам'яток на теренах України від кам'яного віку до раннього середньовіччя. Був учасником багатьох археологічних з'їздів, членом редакції журналу «Киевская Старина». Від 1886 року провадив на українських землях дослідження пам'яток неоліту, трипільської культури, латену, скіфської та слов'янської доби. Результативними були розкопки під його керівництвом літописного міста Родні на Княжій горі неподалік Канева. Знахідки із цього городища прикрашають колекції музеїв Києва, Чернігова, Москви, Парижа.

Від 1899 до 1905 року укладав, та ще й видавав власним коштом «Археологічний літопис Південної Росії», тобто України (у Російській імперії у науковому вжитку слово «Україна» було заборонене). За висловом Дмитра Багалія це видання виконувало для українців ті функції, що тодішня Археологічна комісія у Петербурзі для всієї Російської імперії. У 1902–1923 роках — організатор і директор Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей України). Брав активну участь у підготовці та проведенні Археологічних з'їздів.

1906 року обраний членом Першої Державної Думи, де входив до складу Української парламентарної громади]. Один із засновників Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтв (1910), діяльність якого поширювалась на усі українські землі (також і ті, що нині належать до Молдови, Білорусі, Росії).

У роки Першої світової війни — уповноважений Російської академії наук для охорони пам'яток культури у Галичині та Буковині. Перший комісар з охорони святинь Києва, обраний Радою об'єднаних громадський організацій у березні 1917. Від 1919 року член Всеукраїнського комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва в Україні. Автор першого Закону Української республіки про охорону пам'яток історії, культури і мистецтва (1918). У часи УНР був серед членів УЦР. 2-го складу.

Проводив археологічні дослідження пам'яток Волині та Київщини, автор численних праць з музейництва, археології, нумізматики, багато зробив для розвитку музейної справи в Україні. Праці з археології побачили світ в «Киевской Старине», «Трудах» археологічних з'їздів.

Похований у Канівському природному заповіднику. На його честь названа вулиця у Києві.

Останні новини

Loading...